місто Білицьке

Місто невеличке, усе одразу ніби на долоні. А відомих людей міста Білицьке, як і вулиці, потрібно знати в обличчя.
Знайомтеся - Олександр Мазуренко - підкорювач доріг України не просто пішака, а й на милицях. Так, є така зірка у місті.
Детальніше  http://belitskoe.at.ua/publ/6-1-0-27 та http://belitskoe.at.ua /news/mazurenko_preodolev_pochti_shest_tysjach_kilometrov_vernulsja_v_doneck/2007-02-28-99

"Беличанин, Александр Мазуренко родился  10 февраля 1951 года. Воспитывался у бабушки и дедушки. В 1991 году один из первых на Донетчине, кто вывесил над домом сине-желтый флаг. Работая путевым мастером на Красноармейской дистанции Донецкой железной дороги, потерял правую ногу из- за собственной неосторожности (1997 год)— сопровождал во время маневра состав и не удержался на подножке вагона.
Имеет троих детей"

Первый поход 

5 мая -31 июля 2000 г -  поход Луганск-Ужгород (1600км за 72 дня)
Толчком для этого похода стали новые призывы с разных сторон предоставить русскому языку статуса второго государственного, с целью помочь объединить Запад и Восток Украины.
Дневник первого похода Луганск-Ужгород находится в библиотеке ДК им. Шевченко, также его можно скачать здесь

Второй поход

5 мая 2006 года -  28 февраля 2006 год - Доброполье - (5600 км за 240 дней)
Маршрут памяти самосожжения Олексы Гирныка (на могиле Тараса Шевченко в 1978 году в Каневе) и 500-летию Украинского казачества. (казаки Кальмиусской паланки Украинского казачества в Донецке, в день окончания похода вручили казачий орден имени Ивана Богуна и медаль 500-летия Украинского казачества; присвоено звание казачьего полковника.)

23 сентября 2005 года всего за три часа покорил Говерлу, поднимался на могилу Тараса Шевченко и гостил у детей Олексы Гирныка.
Преодолевал до 30 километров в день (не считая почти месячного пребывания в больницах и 25-дневного отдыха) благодаря поддержке людей, встречавшихся ему в пути. Принимали путешественника, по его словам, во всех регионах одинаково хорошо.

Третий поход

26 апреля ровно в 1 час 23 минуты – (время чернобыльской катастрофы) и планирует пройти расстояние в 2300 км - вокруг чернобыльской зоны, по территории Украины, России и Белоруссии, завершив свой поход в Киеве в День независимости 24 августа. 

З щоденникаОлександра Мазуренка  

"Дневник человека, прошедшего Украину на костылях"  

(повністю можна прочитати http://djerelo-inv.at.ua/load/cheloveka_proshedshego_ukrainu_na_kostyljakh/5-1-0-15): 

 "Моя Україно, мій рідний краю, мій славний народе! Нарешті через століття бездержавності і забуття, воєн і голодоморів прийшла омріяна незалежність!

Наближається, немов айсберг на сонний «Титанік», третє тисячоліття. Прокинься мій народе, озирнися довкола! Кожна нація має свою державу, стрижнем якої є мова, культура, патріотична влада. Приміром – Японія, за короткий час відродилася після війни і ядерних ударів, не маючи природних ресурсів, стала передовою державою світу. Таких поважають. А хто буде поважати Україну, коли за десять років розікрали, розвалили що й було? Валюту вивозять в закордонні банки, а народу будують стриптиз-клуби, на телеканалах «джентльмени» і «большая стирка» української душі. При багатьох чорноземах не можемо нагодувати людей. Містами бродять безпритульні діти, а на окраїнах, немов гриби після дощу, ростуть замки нових феодалів. У дитячих садочках, школах більшість дітей навчається не державною мовою, їм не прищеплюють патріотизм. Яке ж майбутнє ми собі готуємо?.. «Маємо те, що маємо!» Обираємо колишніх ідеологів, парторгів. Куди вони нас заведуть? Чи, можливо, ми лише тупцюємо на місці… Гинуть журналісти, передчасно вмирають хворі. Світ змінюється не в кращий бік. Спустошуються поля, замулюються ріки, вирубуються ліси. Антарктида все швидшими темпами починає танути. А ми всі лишень сидимо на пороховій бочці, точніше, атомному реакторі, спостерігаємо за «Джентльмен Шоу» і навіть не підозрюємо, що цей реактор колись вибухне. Що з нами!?

Чому на зброю мільярди, а на екологію, освіту, здоров’я – копійки? Ще не так давно паровоз був чудом техніки, а не пройшло й століття і людина зробила крок у космосі. Здається, що тепер ми маємо все для блага людини, та ось тільки не бачимо, що все це аж зовсім не на користь природи. Україна першою відчула на собі подих «мирного» атома, відмовилася від ядерних ракет. Тепер нам досить важко. Світ поважає сильних, а ми бідна держава, та я люблю її, люблю цей стражденний, ошуканий народ. Що я можу зробити для тебе, якщо сам став обузою, втративши у 1997 році ногу, втратив роботу, яку любив, за яку мав багато подяк і грамот. Та не западати ж відразу духом. Тому й вирішив здійснити щось таке, щоб усіх здивувати. Покоряють вершини, Північний полюс, океани, але всі вони здорові люди, хоча я впевнений, що інваліди теж можуть щось. Звичайно, виникли сумніви щодо 1600 кілометрів на милицях, які доведеться пройти через всю Україну. Але ця ідея стала моєю мрією. Пообіцяв здійснити цю мандрівку своїм дітям, дружині, друзям і знайомим. Захотілося на власні очі побачити, яка вона Україна на межі тисячоліть. Захотілося стати першим, кому в такий спосіб вдалося пройти державу зі Сходу на Захід, ступити на кожен метр своєї землі, пронести Тризуб і Прапор з Луганська до Ужгорода.

Величезну подяку за моральну і матеріальну підтримку висловлюю товариству з обмеженою відповідальністю «Любава», його директору Ілло Любові Тимофіївні, завідуючому фотостудією, класному фотографу і просто чудовій людині Большакову Вадиму Вікторовичу. Спасибі!

Отож-бо вперед! Усе, що побачу, почую, відчую обов’язково лягатиме рядками на сторінках цього щоденника!

Мазуренко О."